“Козирна мафія” Петропавлівської громади на Харківщині - ЗМІ

Місцеві війни – це перші гіркі урожаї децентралізації, що розгортаються в самому серці держави, пише Антикор. Вони не лише породжують багаторівневий конфлікт у соціумі, а й несуть цілком реальну загрозу безпеці України. Мається на увазі переділ майна та зловживання владою в громадах, що утворилися в результаті адміністративно-територіальної реформи. Метою є цілком зрозумілий результат – особисте збагачення – місцеві еліти відчули появу “вікна можливостей” та швидко утворюють групи, до складу яких входять чиновники, депутати місцевого самоврядування, бізнесмени, представники правоохоронної та судової системи.

Конкретним прикладом діяльності такої групи є ситуація, що склалася в Петропавлівській громаді Куп’янського району Харківської області.

30 вересня 2021 року в приміщенні Петропавлівської селищної ради здійснив обшук Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції. Слідчі дії були пов’язані з земельними оборудками в територіальній громаді та зловживанням службовим становищем. Раніше, 27 серпня, НАЗК почало перевірку декларації голови громади Козирєвої Ольги Миколаївни. Результати перевірки НАЗК довели, що різниця між поданими Козирєвою О. М. відомостями та достовірними складає 1 840 707 грн. (Довідка № 818/21 від 26.11.2021). У її діях встановлено ознаки правопорушення, передбаченого ст. 366 Кримінального кодексу України.

Підозри, що в громаді відбувається щось недобре, виникли не на пустому місці. Земельні ділянки громади за копійки здаються в оренду виключно одному орендарю – фермерові Козиру А.Д., замість того, щоб як у інших громадах України засіватися самостійно, наповнюючи бюджет грошима від продажу врожаю. Кошти на ремонт Будинку культури виділяються щорічно протягом 10 років, але ремонтних робіт не видно. На території громади діє кар’єр, пісок з якого регулярно вивозять у невідомому напрямку. Виникли “стихійні” сміттєзвалища, куди відвантажують сміття комунальники Петропавлівки. Усе відбувається на очах у мешканців, але невдоволених чомусь немає, тиш та гладь. У чому ж справа?

«Наріжним каменем» цієї історії є діючий голова громади, Козирєва Ольга Миколаївна, яка народилася та виросла в тому ж селі Петропавлівка. Вона багато років задіяна в місцевому самоврядуванні, тому розуміє контекст регіональної політики та “як все влаштовано” на місцях.

Закінчивши Харківський педуніверситет, наша героїня почала кар’єру шкільним учителем. На початку 2010-го Ольга стає заступником директора школи та співпрацює з відділом освіти Куп’янської районної адміністрації. Так вона долучилася до влади та напрацювала політичний капітал серед односельчан, а вже восени 2021-го очолила Петропавлівську селищну раду. Перша перемога не була переконливою. Колишній сільський голова, Віталій Кизим, категорично не погоджувався з результатами голосування, не бажав передавати посаду.

До наступних місцевих виборів Ольга Миколаївна підготувалася фундаментально: сформувала імідж “активної досвідченої берегині рідної громади”, мудрої захисниці незахищених верств, а головне – домовилася висуватися від “Слуги народу”. Цього разу вона та її “бенефіціари” не тільки утримали посаду голови громади для пані Козирєвої, а й “провели” через інші партії “команду” депутатів, що сформували для неї стійку більшість.

Прикметно, що імунітет Ольги Миколаївни на дії правоохоронців місцеві мешканці пояснюють домовленостями з куратором області від «СН» Павлом Сушком. Буцімто вона йому гарантує потрібний результат партії на виборах, а він їй — захист, підтримку та репутацію міцної господарниці.

Найближчим соратником, “консільєрі”, нашої героїні, є Демченко Володимир Володимирович. Він – місцева легенда. Народився в Куп’янську, з 1992 почав працювати в Куп’янській міській раді, в 1997 став керівником Куп’янського відділу земельних ресурсів, з 2008 – начальником відділення, а в 2010 – обрався міським головою Куп’янська. Український чиновник “старої гвардії”, який розуміється на фактичній узурпації влади: без врахування його інтересу в районі не працював жоден бізнес: хоч великий аграрний, хоч маленька крамничка — байдуже. Звичайно жоден тендер на будівництво, навіть “собачої будки”, не проводиться без мерської “поживки”.

Головною умовою утримання такого обсягу влади є кадрова політика: “свої люди” Володимира Володимировича були всюди, найперше — родичі.

Сестра дружини, Лобас Ольга Миколаївна, очолювала КП “Куп’янське бюро технічної інвентаризації”.

Теща, Юткало Раїса Афанасіївна, перебувала на посаді голови Земельно-кадастрового бюро Куп’янського району.

Чоловік сестри, Шишов Анатолій Олександрович, керував Купянським міським водоканалом.

Двоюрідний брат, Чубук Олександр Васильович, очолював Житлово-комунальне підприємство №1 м. Куп’янська.

Таким чином, мер та його сім’я, контролювали всі ключові посади міста, без перешкод здійснюючи оборудки з нерухомістю через своїх “рішал”. Кому потрібен дозвіл на будівництво, хто хотів орендувати або купити приміщення, земельні питання – щоб отримати позитивне рішення, двері Шишова Олександра Анатолійовича (племінника) завжди відкриті.

Чи варто говорити, що пан Демченко впливав на соціально-економічну та політичну ситуацію в районі як чума? Злощасні дороги сам не ремонтував і сторонніх підрядників не пускав. Перевізники – теж “люди” мера. Колгоспний ринок в ТОВ “Каскад” (Спілка афганців) віджав, перетворив на КП “Куп’янський міський ринок”. Але бюджет міста не був «обтяжений» прибутками цього КП. Навіть зараз воно не має документів на землю, отже не може провадити свою ж господарську діяльність: ані оренди, ані суборенди, ані продажу чи інших правочинів. Якщо коротко, то покращення життя в Куп’янську не відбулося.

Політичні погляди Володимира Демченка завжди відповідали кон’юнктурі: очолював Куп’янську міську організацію “Партії регіонів”. Звісно ж протистояв Євромайдану: влаштовував масові заходи та організовував тітушок для виїздів до Києва і Харкова. За його підтримки 9 травня було проведено «День Побєди», незважаючи на заборону масових заходів. Ходять чутки, що саме мер Демченко стоїть за перешкоджанням руху українських військ АТО в напрямку Слов’янска. Але згодом, Володимир Володимирович вдало “перефарбувався” та долучився до Блоку Петра Порошенка.

Наприкінці 2014-го Демченко домовився про підтримку з нардепами Віктором Остапчуком та Андрієм Тетеруком, посилався на них у вирішенні проблем, але вже в квітні 2015 обоє нардепів зверталися з запитами щодо незаконної діяльності та зловживання службовим становищем їх “підопічного”. В результаті з’явилися два кримінальних провадження, від 24.04.2015 та від 28.04.2015 обидва за ст. 364 ч. 1, і це на додачу до кримінального провадження 2013 року за ст. 191 ч. 2.

Система влади Володимира Володимировича трималася ще й на адмінресурсі, зокрема мережі лояльних працівників освіти, тренерів спортивних товариств. З директорами шкіл, переважно пенсійного віку, “контракти” підписувалися на рік, що гарантувало їх керованість та підтримку мера адміністраціями шкіл. На тлі “опікування освітянами” і відбулася зустріч, що міцно скувала Демченко та Козирєву. Після закінчення своєї мерської одіссеї Володимир Володимирович подався в депутати Петропавлівської громади та заступником голови селищної ради – Ольги Козирєвої.

Третьою складовою в цій історії є бізнес, завданням якого є перетворення політичного впливу на матеріальну вигоду, легалізація доходів та організація робіт з відмивання коштів. Знайомтесь, Козир Анатолій Дмитрович – “козирний туз” цього розкладу. В Петропавлівській громаді він має репутацію найуспішнішого фермера та місцевого “царя”. Тому що поміж людей циркулює думка, що саме з його “подачі” обираються та просуваються депутати, призначаються держслужбовці. Зокрема, в Петропавлівській громаді секретарем селищної ради влаштовано Бутенко Тетяну Іванівну, працівницю його фермерського господарства. Та й чоловік голови громади, Козирєв Іван Миколайович, теж працював у Анатолія Козиря поки не зареєстрував своє підприємство.

Біографія Анатолія Дмитровича типова для тих країв: закінчив Петропавлівську школу, відслужив, отримав вищу освіту за фахом інженер-механік, до 1995 працював в Куп’янській “Райсільгоспхімії”. У березні 95-го засновує фермерське господарство “Ромашка”, що постало на руїнах колективного сільгосппідприємства “Петропавловское”, директором якого була його дружина, Козир Валентина Іванівна. Сьогодні “Ромашка” є успішним агропідприємством: займає величезну територію, має у власності всю техніку для обробки угідь, склади, приміщення для вирощування великої рогатої худоби тощо.

Серед аналогічних агрофірм з однаковими стартовими умовами тільки “Ромашка” Анатолія Козиря стала флагманом. Можливо, тому що він не сахався від політики: був депутатом Куп’янської районної ради IV, V, VI скликань та членом комісії з питань бюджету. Секрет успіху – співпраця з владою, сприяння політикам у конвертуванні їх інтересів у щось більш вагоме. Так Анатолій Дмитрович, хлібороб та “депутатороб” став впливовою людиною, “козирним тузом”, заснував агропідприємницьку династію, тоді як інші залишаються всього лише фермерами.

Завершальною ланкою цієї групи “добродіїв” є Демченко Ірина Миколаївна, дружина Демченка Володимира Володимировича та мати його другої доньки Олесі. На сьогодні вони розлучені, але формальне розірвання стосунків нагадує маскування нового рівня відносин.

Суть у тому, що Ірина Миколаївна до 2000-х працювала начальником юридичного відділу Куп’янської міської ради, у 2000 стала суддею місцевого суду, а зараз перебуває на посаді Голови Куп’янського міського суду.

Загальновідомий факт – судді мають системну корпоративну комунікацію один з одним та без проблем можуть непублічно впливати на хід будь-якої справи, що потрапляє до стін будь-якого суду. Отже, чому б Ірині Миколаївні не блокувати будь-які справи, що загрожують її родинному благополуччю? Вірогідно, що саме її вплив не дає ходу провадженням, які несуть загрозу групі Демченка-Козиря та Козирєвої.

У 2020 році з карти України зникають звичні обриси районів та звична вертикаль влади. Станом на сьогодні, Україну поділено на 1469 територіальних громад, які повністю охоплюють території 24 областей. Фактично це — удільні князівства, зі своїм порядком, фінансами та політикою, які практично не підконтрольні новим укрупненим районам і області.

Справи місцевих еліт, які очолили нові громади, стрімко йдуть вгору. Це відбувається через збільшення повноважень влади на місцях та базується на давніх міцних особистих зв’язках. Завдяки своєму збагаченню і політичному впливу, вони швидко знаходять патронів та кураторів серед провладних політиків всеукраїнського рівня.

Постає нова система, що помножує на нуль ініціативи президента та уряду щодо залучення інвестицій на місця, зміцнення безпеки, реалізації потенціалу громадян та реформ державного управління.